0012.jpg

Сергієві Табалі, котрий загинув, обороняючи летовище в Донецьку, присвоїли звання «Почесний громадянин міста Суми».

Відповідне рішення депутати міської ради ухвалили 17 грудня.

Ініціювала його громадськості міста. «За» проголосували 58 обранців.

Звання «Почесний громадянин міста Суми» Сергій Табала удостоєний, зазначено в преамбулі рішення, «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу».

Він став третім сумчанином, котрий удостоєний цього звання посмертно. Раніше подібні рішення міська рада ухвалила щодо загиблих Героя Майдану Олексія Братушки та ще одного учасника АТО Олександра Аніщенка.

Нагадаємо, Сергій Табала на позивний «Сєвєр» загинув 6 листопада, захищаючи аеропорт у Донецьку. До війська юнак пішов добровольцем. Служив у 5-му окремому батальйоні Добровольчого Українського корпусу «Правого сектору».

16 грудня Сергієві мало б виповнитись 19 років.

Народився 01 листопада 1949 року у с. Лозне, Чернянського району, Бєлгородської області.

Після закінчення школи вступив до Українського заочного політехнічного інституту, м. Харків, який закінчив у 1972 році.

Трудову діяльність розпочав у 1972 році на посаді інженера Харківського турбинного заводу ім. С.М. Кірова. З листопада 1972 р. по жовтень 1973 р. проходив службу у Збройних Силах СРСР. З 1973 року по 1976 рік працював у виробничому об’єднанні «Харківські електроцентралі» на посадах машиніста котла, начальника зміни котлотурбінного цеху. З лютого 1976 року по лютий 1979 року знаходився у закордонному відрядженні, працював начальником господарства, інженером-теплотехніком в групі Радянських військ в Німеччині (у військових частинах п.п. № 27486, 51829). З лютого 1979 р. по червень 1986 р. займав посади у Харківському об’єднанні «Харківенерго» від заступника начальника цеху до заступника головного інженера. З червня 1986 р. по липень 1991 р. займав посаду директора Сумського підприємства теплових мереж. У 1991 році був обраний директором орендного підприємства теплових мереж.

Народився 17 грудня 1969 року в місті Суми.

Навчався у Сумській середній школі № 4, був сумлінним та старанним учнем, брав активну участь у суспільному житті школи, спортивних змаганнях і культурно-виховних заходах.

З 1987 року по 1993 рік навчався у Сумському державному педагогічному інституті імені А.С. Макаренка на факультеті фізичного виховання. Під час навчання працював у 4 школі вчителем фізичної культури.

З 1990 року по 1992 рік працював пожежником у воєнізованій пожежній частині № 7 міста Суми.

Військову службу у Службі безпеки України проходив з 1993 року. З 2008 року обіймав посаду заступника начальника відділу Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України в Управлінні Служби безпеки України в Сумській області.

Герой Небесної Сотні народився 10 квітня 1975 року.

Закінчив Сумській державний університет.

На життя заробляв перевезеннями, був приватним підприємцем.

В Олексія було хобі. На вихідні він брав рюкзак і вирушав у піші походи на десятки кілометрів. Подорожувати любив сам. Ходив не дорогами, а тільки за компасом. Знав всі пам’ятні місця Сумщини.

«В січні, як все почалося на Грушевського, я відчував, що маю його втримати… Бо не повернеться… В лютому не послухався, сказав: «Батя, не роби з мене пацюка. Я буду через два дні». Обіцянку виконав… Через два дні його й привезли… В труні…», — згадує батько Олексія Братушки Сергій Федорович.

Народився 2 червня 1936 р. у Сумах. Один із найкращих майстрів спортивної ходьби в історії легкої атлетики. Заслужений майстер спорту. Олімпійський чемпіон 1960 і 1968 рр., чемпіон Європи 1974 р., срібний призер Олімпійських ігор 1972 р., бронзовий – 1964 р., на чемпіонатах Європи здобув срібну (1966) та бронзову (1962) медалі.

Встановив найвищі світові результати у 1955 і 1958 рр. Прізвище Володимира Степановича занесено до Книги рекордів Гіннеса.

Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора і «Знак Пошани», орденом «За заслуги» III ступеня. Кавалер срібного олімпійського ордена.

У 2012 році обраний Членом Зали Слави Міжнародної Асоціації легкоатлетичних федерацій (IAAF). Це найвища відзнака досягнень легкоатлета, вінець спортивної кар’єри, що віншує його перемоги і рекорди.

А починалося все з вболівання за свого товариша, який займався спортивною ходьбою. На міських легкоатлетичних змаганнях той умовив Володю вийти на дистанцію разом з ним. І вони фінішували з однаковим результатом. На новачка звернули увагу, але пройшли роки, перш ніж ім’я Володимира Голубничого стане відомим.

Народився 12 серпня 1945 р. в с. Коровинці Недригайлівського району Сумської області. Пройшов шлях від теслі до керівника найвищого ґатунку. Відзначений найвищою нагородою Української православної церкви – орденом Св. князя Володимира. Доктор економічних наук.

Будівельник, лідер, організатор, учений – усе це про нього.

Закінчивши Сумський будівельний технікум, Анатолій Єпіфанов надовго пов’язав життя з будівництвом. У серпні 1965 р. він розпочав трудову біографію теслею будівельного управління «Промбуд-1» тресту «Сумхімбуд». Працював майстром дільниці, через півроку – інженером із технічного нагляду в управлінні капітального будівництва облвиконкому.

За десять років роботи в будівництві (також навчання у Харківському державному університеті, де одержав кваліфікацію економіста) Анатолій Олександрович набув досвіду, досяг професійної майстерності, зміцнив авторитет. У 1975 р. став начальником управління капітального будівництва міськвиконкому. Наступна сходинка – управління капітального будівництва облвиконкому.

За безпосередньої участі Анатолія Олександровича був розроблений генеральний план забудови міста, який майже повністю втілений у життя: зведені мікрорайони по вулиці Харківській, виросли 9-й та 10-й мікрорайони, розширені вулиці Харківська та Курська, споруджено багато нових навчальних закладів і дитсадків. А ще – міст через р. Псел, театр імені Щепкіна, Театральна площа, третя черга очисних споруд.

Народився 7 березня 1932 року в м. Лебедин Сумської області.

З 1951 року, після закінчення Сумського машинобудівельного технікуму, розпочав свою трудову діяльність помічником майстра на компресорному заводі міста Пенза.

Після служби в лавах Радянської Армії повернувся на Сумщину. Працював на Сумському насосному заводі. Пройшов шлях від агента відділу постачання до заступника директора підприємства.

У 1966 році отримав диплом Українського заочного політехнічного інституту. З 1968 року – перший заступник голови виконкому Сумської міської Ради народних депутатів. Із 1978 року по 1981 рік – голова виконкому.

Завдяки старанням Юрія Журавльова Суми отримали славу «міста троянд», за його сприяння зводилися житлові мікрорайони, були закладені міцні підвалини комунальних підприємств «Шляхрембуд», «Міськсвітло», «Міськводоканал», «Зеленого будівництва» та інших.

За його ініціативи та під безпосереднім керівництвом було збудовано низку об’єктів життєзабезпечення міста Суми:

– чотири черги очисних споруд станції перекачки та каналізаційні колектори;

Народився 26 вересня 1929 р. у с. Острійки Білоцерківського району на Київщині. У 1954 р. закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю «машини та обладнання хімічних виробництв» і почав працювати на Сумському суперфосфатному заводі. Був майстром, механіком, начальником колишнього сірчанокислотного цеху №2.

У 1964 р. за успішні технічні винаходи та впровадження їх у виробництво отримав звання «Кращий раціоналізатор УРСР». Деякий час виконував обов’язки головного інженера. У листопаді 1969 р. став директором хімкомбінату.

За складної ситуації на виробництві зумів дібрати кадри, запропонувати нові технології, провести розширення та реконструкцію комбінату. Удосконалене підприємство нагородили орденом Леніна, а Олександра Кравченка – орденом Жовтневої Революції (1976).

Народився 18 жовтня 1937 р. у м. Харкові. Переїхав до Сум у 1950 р. Закінчив Сумську середню школу № 4. З 1955 р. навчався у Харківському політехнічному інституті, по закінченні якого пішов працювати майстром на СМНВО їм. М.В. Фрунзе. Згодом, у 1965 р., став начальником 6-го цеху одного з головних підрозділів заводу. З 1969 р. – головний інженер підприємства, а з 1973 по 1986 рік обіймав посаду директора. З 1986 по 1989 рік - Міністр хімічного та нафтового машинобудування СРСР. З 1989 по 2007 рік знову зайняв посаду директора підприємства. Має звання доктора технічних наук. За вагомий внесок у розвиток підприємства був обраний і залишається до сьогоднішнього дня Почесним головою правління ПАТ «СМНВО ім. Фрунзе».

Народився 4 жовтня 1920 р. у с. Могриця Сумського району.

До війни армійську службу проходив у полку охорони уряду Московського Кремля. Захищав Ленінград у 1941 р. Далі: Ленінградський фронт, Пензенське артучилище, по його закінченні – командир взводу курсантів. Після війни: інструктор Сумського обкому партії, завідуючий сектором партійного відділу, слухач вищої партійної школи, другий секретар Конотопського міськвиконкому, голова Сумського промислового облвиконкому, згодом – заступник голови Сумського облвиконкому, з 1972 по 1989 рік – перший секретар Сумського міськкому КПУ.

Після виходу на пенсію очолював організацію по охороні пам’ятників культури. Член Спілки архітекторів. Лауреат премії Ради Міністрів СРСР і Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, кавалер численних бойових та трудових відзнак.

Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, найвищою нагородою Української православної церкви – орденом Св. Рівноапостольного князя Володимира.

Діяльність Михайла Панасовича у Сумах розпочалась у 1972 році. Сумчани цінили його за розум, організаторські здібності, вимогливість до себе та підлеглих. Він не любив тих, у кого слово розходиться з ділом, знав ціну кожній копійці.