004.jpg

У центрі Театральної площі розташоване приміщення Театру драми і музичної комедії ім. М. С. Щепкіна, побудоване в 1980 році за проектом київського архітектора Степана Павловича Сліпця. Зал для глядачів розрахований на 950 місць. Головна прикраса фойє – порцелянове панно "Птахи щастя", виконане художниками фарфорового заводу, котрий існує в Сумах з 1965 року. Історія театру, як пересувного робітничо-колгоспного, бере початок у 1933 році в Лубнах. З 1939 року, часу утворення Сумської області, колектив працює в Сумах, у приміщенні колишнього театру Д. М. Корепанова. У 1939 році, на пропозицію тодішнього головного режисера Доміана Івановича Козачківського, театру присвоєне ім’я великого російського актора Михайла Семеновича Щепкіна. Пам’ятник йому, створений за проектом бєлгородського скульптора Анатолія Смілого, установлений перед будинком театру в 1989 році. Ім’я Щепкіна для жителів Сум дороге ще і тому, що наш край пов’язаний з його життям і початком творчого шляху. У селі Проходи (нині Краснопільського району) пройшло раннє дитинство актора. Хлопчиком, а також уже відомим виконавцем Щепкін неодноразово бував у Миропіллі, де проживала родина його рідної тітки по батьку. В Юнаківці, нині Сумського району, влітку 1810 року, спостерігаючи в домашньому театрі князя Михайла Андрійовича Голіцина за майстерною грою курського актора-аматора князя Прокопія Васильовича Мещерського, Михайло Семенович, за власним визнанням, одержав перший урок реалізму, простоти і природності поводження на сцені, який вплинув на все його подальше творче життя. Мандруючи з провінційними театрами Харкова, Полтави, Тули по українських ярмарках, Щепкін неодноразово гастролював у Ромнах, на знаменитому Іллінському ярмарку, де влітку 1818 року була відкрита підписка на його викуп з кріпацтва у спадкоємців курського графа Гаврила Семеновича Волькенштейна і де в 1822 році актору було запропоновано перейти на сцену Московського Малого театру.

Вулиця Кірова, яка раніше називалася Лебединською, веде до культурного центру міста: на Театральну площу та на вулицю ім. Гагаріна – до стадіону "Ювілейний", збудованого в 2001 році до 10-річчя Незалежності України. Його криті трибуни вміщають 26 тис. глядачів. Призначений у першу чергу для футбольних матчів, стадіон також використовується для проведення масових шоу. Його оточує красива огорожа, виготовлена на сумському чавуноливарному заводі "Центролит".

Гордістю сумчан є також першокласно обладнані легкоатлетичний манеж Банківської академії в Харківському житловому масиві та кінноспортивний комплекс у с. Патріотівка.

До початку ХХ століття Петропавлівським цвинтарем місто з південного боку закінчувалося. У 1902 році, за цвинтарем, на кошти сім’ї Харитоненків, були побудовані будинки Кадетського корпусу. Територія під корпус і 500 тис. руб. були заповідані ще І. Г. Харитоненком. Але дозволу на відкриття цього навчального закладу в імператора Миколи ІІ в 1899 році домігся вже син Івана Герасимовича. Умовою заповідача було навчання в корпусі переважної кількості вихідців із селян, до яких за походженням належали самі Харитоненки. У гості до сумських кадетів приїздив генеральний інспектор військово-навчальних закладів великий князь Костянтин Костянтинович, дядько імператора Миколи ІІ, поет, на вірші якого написані романси. Після Петра І та царевича Олексія це був третій представник царського дому Романових, який відвідав наше місто. У 1906 році він привіз корпусу "высочайше пожалованное знамя", у 1909 році був присутній при освяченні кадетської церкви. Сумський кадетський корпус проіснував до 1918 року. Але і після його закриття, аж до наших днів, у будинках колишнього Кадетського корпусу розташовуються різні військові навчальні заклади: піхотні курси, піхотна школа, котрій у 1925 році було присвоєне ім’я М. В. Фрунзе, артилерійська школа, артилерійське училище, військовий інститут артилерії імені Богдана Хмельницького. Нев’янучою славою покрили себе курсанти і випускники Сумського артилерійського училища імені М. В. Фрунзе в роки Великої Вітчизняної війни. За героїзм і мужність у боях з німецько-фашистськими загарбниками тисячі офіцерів – випускників училища були нагороджені орденами і медалями, 52 з них присвоєне звання Героя Радянського Союзу. За заслуги в справі підготовки офіцерських кадрів училище в 1943 і 1968 рр. було нагороджено орденами Червоного Прапора. (Музей під відкритим небом).

Петропавлівський (нині центральний) цвинтар розпочинається похованнями борців за встановлення Радянської влади, розстріляних денікінцями в 1919 році. Збірні скульптурні портрети червоноармійця, робітника і жінки-більшовички створені сумським скульптором Федором Івановичем Короваєм у 1977 році.

У центрі цвинтаря стоїть Петропавлівська церква, побудована в 1851 році у суворих формах класицизму. Поруч із церквою розташовані поховання сімейства Харитоненків – Івана Герасимовича, його дружини Наталії Максимівни, їх сина Павла Івановича та його малолітніх дітей – Гліба та Зінаїди. Надгробні пам’ятники виліплені з італійського мармуру відомим французьким скульптором ІІ половини ХІХ століття Аристидом Круазі. Біля вівтарної стіни храму похований купець Дмитро Іванович Суханов. Такої шани він удостоївся за великі пожертвування на ремонт і оздоблення сумського кафедрального Спасо-Преображенського собору. На алеї навпроти розташовані поховання його рідних: дружини – Марії Михайлівни, що пожертвувала місту наприкінці ХІХ століття садибу на Псельській вулиці під Параскевський притулок для дівчаток-сиріт, Параски Дмитрівни (прийомної дочки Д. І. Суханова, котра рано померла від сухоти) і усиновленого Д. І. Сухановим його рідного племінника Миколи Олексійовича Суханова (чоловіка Параски). Йому належало продовжити меценатські справи свого названого батька, зокрема, завершити реконструкцію Сумського Спасо-Преображенського собору, яку Д. І. Суханов не довів до кінця (помер у 1890 році).

У будинку № 83 по вулиці Петропавлівській з 1893 і до смерті в 1929 р. мешкала Олександра Василівна Кандиба, мати відомого українського поета, уродженця Сумщини Олександра Олеся. Олександр Іванович періодично жив у цьому будинку до своєї еміграції в 1919 році.

З житлових особняків, що збереглися на цій вулиці, красою архітектурних рішень виділяється будинок № 91 банкіра Чурилова. Його дружина Наталія Олексіївна була випускницею Петербурзької консерваторії по класу фортепіано і в 1916 році відкрила в себе приватну музичну школу, яка завдяки активності викладачів стала разом із Громадським зібранням і театром центром музичного життя міста. Будинок полковника Маринича – нині обласна медична бібліотека – являє собою один з кращих зразків архітектурного стилю модерн, в якому починаючи з 90-х рр.. ХІХ століття в місті було побудовано декілька споруд. Іншими найбільш значними пам’ятками модерна в Сумах є будинок текстильного фабриканта Лева Даниловича Чорнобильського, нині тубдиспансер, а також театр Дмитра Митрофановича Корепанова, побудований за проектом харківського архітектора Олександра Марковича Гінзбурга і відкритий у сезон 1911-1912 рр. Нині в ньому працює колектив Сумського театру для дітей та юнацтва.

На вулиці Петропавлівській, що пролягає від Червоної площі в південному напрямку, у старий Перекопський район, привертає увагу найбільш повно збережена до наших днів міська садиба Суханових-Сумовських. Вона складається з побудованого вздовж червоної лінії вулиці одноповерхового конторського приміщення купців-промисловців Суханових, розташованого всередині двору двоповерхового житлового будинку, що нагадує невеликий палац, і будівель господарського призначення. Будинок, флігель і огорожа виконані у псевдостильових ренесансно-барочних формах. Остання власниця садиби Олена Августівна Сумовська, вдова інженера-шляховика, перед революцією була власницею автомобільного парку, де в будь-який час доби можна було найняти для поїздок по місту і повіту автомобілі, які щойно увійшли в моду. У цьому будинку сином Сумовської, київським збирачем Оскаром Германовичем Гансеном, під час Першої світової війни була захована колекція декоративно-вжиткового мистецтва, що стала основою зібрання Сумського художнього музею.

На протилежному боці вулиці в 1914-1917 рр. за проектом архітектора Василя Агатоновича Пруссакова в стилі неокласицизму була зведена монументальна будівля Окружного суду. Необхідність його розширення була пов’язана зі збільшенням штату після переведення Сумського окружного суду з ІV у більш високий ІІІ розряд у 1891 році за активною участю І. Г. Харитоненка.

До Жовтневої революції базар був розташований у західній частині Покровської площі, а під час ярмарків торгівля доходила до огорожі Покровської і Введенської церков, що стояли в центрі площі і були зруйновані у 30-і роки ХХ століття. У глибині площі проглядається двоповерховий будинок, де на початку ХХ століття був розташований готель "Тихий куточок". У ній 26-28 січня 1902 року зупинявся відомий російський письменник Володимир Галактіонович Короленко, що приїздив у Суми з Полтави для захисту 68 селян с. Павлівки (нині Білопільського району), звинувачених у розгромі місцевого православного храму. За розпорядженням уряду слухання в цій справі було закритим, і письменник до залу суду допущений не був.

Уздовж залишків західного валу фортеці проходить вулиця Кооперативна (колишня Нижньовоскресенська), забудована переважно будинками, зведеними в кінці ХІХ – початку ХХ ст.

Тут починається район Засумки, що виник у другій половині ХVІІІ століття, коли місто переступило межу фортеці. Засумка здавна була торговим місцем. І зараз тут розташований Центральний ринок, побудований у 1986 р.

Від старих торгових будівель на вулиці Кооперативній збереглися Кам’яні ряди, що потрапили на сторінки класичної російської літератури.

У 1899 р. у місті жив і працював у місцевому театрі статистом (актором на другорядних ролях) відомий російський письменник О. І. Купрін, що написав у 1906 році автобіографічне оповідання "Як я був актором", де згадується Сумський собор, базар і торгові кам’яні ряди.

Екскурсія вулицями міста розпочинається на центральній площі м. Сум, історично найстарішій частині міста – майдані Незалежності.

Про минуле тут нагадує будівля найстарішого в Сумах храму – Воскресенської церкви.

Сумин городок (так іменувалися Суми у старих документах), являв собою дерев’яну фортецю, побудовану під керівництвом московського воєводи Кирила Юрійовича Арсеньєва. Наприкінці 1658 – на початку 1659 рр. Суми стають центром Слобідського козачого полку під командуванням отамана Герасима Кіндратовича Кондратьєва.

Суми – адміністративний, культурний, економічний центр Сумської області, утвореної 10 січня 1939 року з районів Харківської, Чернігівської і Полтавської областей. Площа міста близько 100 кв. км. Населення близько 300 тис. чол. Адміністративно місто розділене на два райони – Ковпаківський і Зарічний.

Історія міста – гордість сумчан. Суми засновані в середині ХVІІ століття в період визвольної війни українського народу на чолі з Богданом Хмельницьким проти польсько-шляхетського панування 1648-1654 рр. Територія, на якій виникло місто, входила в ту частину південно-західних російських прикордонних земель, що до середини ХVІІ століття не мала постійних мешканців, називалася Диким полем і була місцем кочування татарських орд. Московський уряд був задоволений, що степ, який так довго не піддавався його владі в боротьбі з кочівниками, знайшов, нарешті, собі добровільних поселенців і надав переселенцям пільги і полегшення від різних повинностей і податей. Поселення стали називати тут не селами, а слободами. Слобода – похідне від свобода, місце, де вільно живеться. Край же в цілому став називатися Слобідська Україна. Навесні 1655 року 100 родин переселенців, вихідців з містечка Ставища Білоцерківського полку, звернулися до російського царя Олексія Михайловича, другого з династії Романових, батька Петра I, з проханням оселитися в межиріччі Псла, Суми і Сумки. Від двох річок із спорідненими гідронімами місто, ймовірно, і отримало свою назву. Однак існує легенда, відповідно до якої перші поселенці знайшли в цих місцях сумки з грошима, що підказали їм назву майбутнього міста.

У 1781 році уряд Катерини ІІ затвердив герб Сум із зображенням трьох сумок на щиті. Його зображення можна побачити на чавунних стовпах, декоративних ґратах, люках у старій частині міста.